ЗбIрка поезIй ЛIни Костенко



Категории Лiна Костенко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Мати (Вона була красуня з Катеринiвки.) У селi одному на Подiллi Любов Нансена (Я кохаю Вас, во. Не виходьте за мене замiж) Шаленi темпи. Час не наша власнiсть Ти вчора поïхав, ти ж тiльки поïхав учора Я не скажу i в пам'ятi — коханий Вже почалось, мабуть, майбутнє Страшнi слова, коли вони мовчать Розкажу тобi думку таємну Шукайте цензора в собi Я дуже тяжко Вами вiдболiла Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану Свiтлий сонет (Як пощастило дiвчинцi в сiмнадцять) Моя любове! Я перед тобою Послухаю цей дощ. Пiдкрався i шумить Пелюстки старовинного романсу (Той клавесин i плакав, i плекав) Бiла симфонiя (Було нам тодi не до смiху) Вечiрнє сонце, дякую за день! Двори стоять у хуртовинi айстр вiршi квiти Пiсенька з варiацiями (I все на свiтi треба пережити..) Старенька жiнко, Магдо чи Луïзо!.. Пастораль ХX ст. (Як ïх зносили з поля!..) Незнаю, чи побачу Вас, чи нi Старесенька, iде по тiй дорозi Доля (Наснився менi чудернацький базар) Не знав, не знав звiздар гостробородий Мiж iншим (Коли я буду навiть сивою) Коректна ода ворогам (Моï коханi, милi вороги) I скаже свiт: Ти крихта у менi Пишiть листи i надсилайте вчасно Очима ти сказав менi: люблю Заворожи менi, волхве!.. Усi вже звикли: генiïв немає Обступи мене, лiс, як в легендi про князя Хетага Вiдозва до балакучого гостя (Ображати тебе не хочу я) Я кину все. Я вiрю в кiлометри Криши, ламай, трощи стереотипи!.. Бiле-бiле-бiле поле Красива осiнь вишиває клени Хай буде легко. Дотиком пера Осiннiй день березами почавсь. .. I не дивуй, що я прийду зненацька Мiй перший вiрш написаний в окопi Велосипед ночує на балконi Тут обелiскiв цiла рота Життя iде i все без коректур Чекаю дня, коли собi скажу Проводи (Хрести дубовi туляться в берiзках) Вiяло мадам Полетики (Iдалiя Полетика, прославилася бабонька) Тi журавлi, i ïх прощальнi сурми... Ти знов прийшла, моя печальна музо Пейзаж iз пам'ятi (Ледь-ледь торкаю слово аквареллю) Коли поетiв буде, як машин Недобрий жарт зiграла з нами доля Не треба думати мiзерно Осiннiй день, осiннiй день, осiннiй!.. Страшний калейдоскоп Чорна магiя ночi (Це не чудо, це не чад, менi страшно такого кохання) Я вранцi голос горлицi люблю Незнятий кадр незiграноï ролi (Iвановi Миколайчуку). Iваночку! Чекає кiноплiвка) Повернення Шевченка (Заслання, самота, солдатчина) Тi, що народжуються раз на столiття Кольоровi мишi На ковертики хат В днi, прожитi печально i просто Украïнське альфреско Ван-Гог Я пiшла як на дно Мiс iстина Не треба класти руку на плече Всi ми яблунi, облитi купоросом Ображений Торквемада Великi поети не вмiють писати вiршiв Тунгуський Бог Мати Вона була красуня з Катеринiвки. Було у неï п'ятеро вже нас. Купляла нам гостинчика за гривеник, Топила пiч i поралась гаразд. Ходила в церкву, звiсно, як годиться. Гладущики сушила на тину. Така була хороша молодиця i мала мрiю гарну i чудну. У тi часи, страшнi, аж волохатi, коли в степах там хто не воював, — от ïй хотiлось, щоб у неï в хатi на стелi небо хтось намалював. Вона не чула зроду про Растреллi, Вона ходила в степ на буряки. А от якби не сволок, а на стелi Щоб тiльки небо, небо i зiрки. Уранцi глянеш — хочеться лiтати. Вночi заснеш у мужа на плечi. Де б маляра такого напитати? Навколо ж орачi та сiячi. Уваживши ту мрiю дивовижну, приходив небо малювать шуряк. Вона сказала: — Перестань, бо вижену. У тебе, — каже, — небо, як сiряк. Якийсь художник у роки голоднi зробити небо взявся за харчi. Були у нього пензлi Боговгоднi, став на ослiн, одсунув рогачi. У нього й хмари вигинались змiями, уже почав i сонце шюмiнке. Вона сказала: — нi, ви не зумiєте. Злiзайте, — каже. — Небо не таке. Вона тим небом у тiй хатi марила! Вона така була ще молода! Та якось так — то не знайшлося маляра. Все якось так — то горе, то бiда. I вицвiтали писанi тарелi, i плакав батько, i пливли роки, — коли над нею не було вже стелi, а тiльки небо, небо i зiрки. *** У селi одному на Подiллi все життя, а й досi не знайшов дiд Карпенко ходить щонедiлi у степу шукати бозна й що. Бо якийсь там гетьман чи отаман закопав нечуванi скарби бiля грушi дикоï, отам он, через довжик до тiï верби. Правда, груша двiстi лiт як всохла, зарiвняла й мiсце борона. Та була могила там висока, Тiльки ж там могила не одна. Десять крокiв од тiï могили, Тихi трави гайворон кричить Сiрий iдол, витесаний з брили, От хто знає, але вiн мовчить. Був тодi там, кажуть, кущик глоду. Кущик є, та терен, а не глiд. I дурний в очах всього народу Вже вкоторе! йде додому дiд. I смiються люди вже у вiчi: треба ж так от збутися ума, щоб оце в двадцятому сторiччi та шукати те, чого нема! Смiйтесь, люди. А дiди зникають. Сивий сон у вiчнiсть однесе скарби, допоки ïх шукають. Перестануть от тодi вже все. Любов Нансена Я кохаю Вас, во. Не виходьте за мене замiж. Не жалiйте мене, хоч i тяжко буде менi. Я Вас прошу, нi слова. Усе передумайте за нiч. Добре зважте на все, i вранцi скажете: нi. Свiтла мрiя про Вас спiває менi як сирена. Прив'яжуся до щогли i вуха воском заллю. Розумiю, це щастя. але щастя — воно не для мене. Я боюся Вас, во. Я вперше в життi люблю. Моя Пiсне Пiсень! Золоте пташеня мого саду. Корабель попливе, я не вдержу його в берегах. Фрам- це значить Вперед. Ви залишитесь, во, позаду. Бо до серця пiдступить вiчний пошук у вiчних снiгах. Тиждень буде все добре. цiлуватиму Ваше обличчя. Може, навiть, не тиждень, а цiлi роки минуть. Будем дуже щасливi. Але раптом Воно покличе. Ви зумiєте, во, простити це i збагнууть? Ви не будете плакать? Не поставите душу на якiр? Не зiткнуться в менi два начала — Ви i Воно? Я без Вас нещасливий. А без нього буду нiякий. Я без Вас збожеволiю. А без нього пiду на дно. Ваш теплi долонi i моï вiдмороженi руки... Як вуста вiдiрву вiд такоï сумноï руки? Чи зумiєти жить вiд розлуки i знов до розлуки? А якщо доведеться чекати мене роки? Фрам застрягне в льодах... А якщо не вернуся я звiдти?... Я ж собi не прощу! А якщо у нас буде дитя?! Ви, така молода!.. Ви, що любите сонце i квiти! - Я люблю Тебе, Нансен! I чекатиму все життя. Все, що є найсвятiше в менi, називається Нансен. Хай спiває сирена, вона перед нами в боргах. Я сама розiб'ю об Фрамовi груди шампанське, Як покличе тебе вiчний пошук у вiчних снiгах. Моя Пiсня Пiсень! Вiчний саде мiй без листопаду! Ти вiдкриєш свiй полюс. Тебе не знесе течiя. Подолаєш снiги. Все залишиться, милий, позаду. Фрам- це значить Вперед. А на обрiю буду я. *** Шаленi темпи. Час не наша власнiсть. Фантастика — не мрiяв i Жюль Верн. Кипить у нас в артерiях сучаснiсть. Нас iз металу виклепав модерн. Душа належить людству i епохам. Чому ж ïï так раптом потрясли Осiннi яблука, що сумно пахнуть льохом, I руки матерi, що яблука внесли?! *** Ти вчора поïхав, ти ж тiльки поïхав учора, а вже менi будень диктує дощi та й дощi. I де ж менi взяти для дум зрiвноваженi чола, для смуткiв сутулих — непродощимi плащi? Вмовляю себе, що тиждень — це так небагато. Ну, що таке тиждень? Були й не такi тижнi. При згадцi про тебе я грiюсь, немов при багаттi. Дощi зарядили, такi затяжнi-затяжнi. Дороги розмитi, i чується крик журавлиний. I нiч проминула, i сон не принiс забуття. Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини. А якось жила ж я усе попереднє життя! *** Я не скажу i в пам'ятi — коханий. I все-таки, згадай мене колись. Iшли двi долi рiзними шляхами. На роздорiжжi долi обнялись. *** Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось... Не забувайте незабутнє, воно вже iнеєм взялось! I не знецiнюйте коштовне, не загубiться у юрбi. Не промiняйте неповторне на сто ерзацiв у собi! Минають фронди i жiронди, минає славне i гучне. Шукайте посмiшку Джоконди, вона нiколи не мине. Любiть травинку, i тваринку, i сонце завтрашнього дня, вечiрню в попелi жаринку, шляхетну iнохiдь коня. Згадайте в поспiху вагона, в невiдворотностi зникань, як рафаелiвська Мадонна у вiчi дивиться вiкам! В епоху спорту i синтетики Людей велика ряснота. Нехай тендiтнi пальцi етики Торкнуть вам серце i вуста *** Страшнi слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаïлись, коли не знаєш, з чого ïх почать, бо всi слова були уже чиïмись. Хтось ними плакав, мучивсь, болiв, iз них почав i ними ж i завершив. Людей мiльярди i мiльярди слiв, а ти ïх маєш вимовити вперше! Все повторялось: i краса, й потворнiсть. Усе було: асфальти й споришi. Поезiя — це завжди неповторнiсть, якийсь безсмертний дотик до душi. *** Розкажу тобi думку таємну, дивний здогад мене обпiк: я залишуся в серцi твоєму на сьогоднi, на завтра, навiк. I минатиме час, нанизавши сотнi вражень, iмен i краïн,- на сьогоднi, на завтра, назавжди!- ти залишишся в серцi моïм. А чому? То чудна теорема, на яку ти мене прирiк. То все разом, а ти — окремо. I сьогоднi, i завтра, й навiк. *** Шукайте цензора в собi. Вiн там живе, дрiмучий, без голiння. Вiн там сидить, як чортик у трубi, i тихо вилучає вам сумлiння. Зсередини, потроху, не за раз. Все познiмає, де яка iконка. I непомiтно вийме вас — iз вас. Залишиться одна лиш оболонка. *** Я дуже тяжко Вами вiдболiла. Це все було, як марення, як сон. Любов пiдкралась тихо, як Далiла, а розум спав, довiрливий Самсон. Тепер пора прощатися нам. Будень. На бiлих вiкнах змерзли мiражi. I як ми будем, як тепер ми будем?! — такi вже рiднi i такi чужi. Ця казка днiв — вона була недовгою. Цей свiтлий сон — пiшов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! — воно лишилось на усе життя. *** Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану. В барельєфах печалi уже ïм спинилася мить. А пiдмайстри iще не зробились майстрами. А робота не жде. ïï треба робить. I приходять якiсь безпардоннi пронози. Потираючи руки, беруться за все. Поки генiй стоïть, витираючи сльози, метушлива бездарнiсть отари своï пасе. Дуже дивний пейзаж: косяками iдуть таланти. Сьоме небо своє пригинає собi суєта. При майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо на плечах. Тому i є висота. СВIТЛИЙ СОНЕТ Як пощастило дiвчинцi в сiмнадцять, в сiмнадцять гарних, неповторних лiт! Ти не дивись, що дiвчинка сумна ця. Вона ридає, але все як слiд. Вона росте ще, завтра буде вищенька. Але печаль приходить завчасу. Це ще не сльози — це квiтуча вишенька, що на свiтанку струшує росу. Вона в життi зiткнулась з неприємнiстю: хлопчина ïй не вiдповiв взаємнiстю. I то чому: бо любить iншу дiвчину, а вiрнiсть має душу неподiльчиву. Ти не дивись, що дiвчинка сумна ця. Як пощастило дiвчинцi в сiмнадцять! *** Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в своï блаженнi сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай i крил не обiтни! Не допусти, щоб свiт зiйшовся клином, i не приспи, для чого я живу. Даруй менi над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву. Не дай менi заплутатись в дрiбницях, не розмiняй на спотички дорiг, бо костi перевернуться в гробницях гiрких i гордих прадiдiв моïх. I в них було кохання, як у мене, i вiд любовi тьмарився ïм свiт. I ïх жiнки хапали за стремена, та що поробиш, — тiльки до ворiт. А там, а там... Жорстокий клекiт бою i дзвiн мечiв до третьоï весни... Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в своï блаженнi сни. *** Послухаю цей дощ. Пiдкрався i шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тiльки мить i мить, i раптом озирнусь, а це вже роки й роки! А це уже вiки. Нiхто уже й не зна, в туманностях душi чи, може, Андромеди я в мантiях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих, i згадую про мертвих. Цiлую всi лiси. Спасибi скрипалю. Вiн добре вам зiграв колись мою присутнiсть. Я дерево, я снiг, я все, що я люблю. I, може, це i є моя найвища сутнiть. Пелюстки старовинного романсу Той клавесин i плакав, i плекав чужу печаль. Свiчки горiли кволо. Старий спiвак спiвав, як пелiкан, процiджуючи музику крiзь воло. Вiн був старий i плакав не про нас. Той голос був як з iншоï акустики. Але губив пiд люстрами романс прекрасних слiв одквiтлi вже пелюстки. На голови, де, наче солов'ï, своє гнiздо щодня звивають буднi, упав романс, як вiн любив ïï i говорив слова ïй незабутнi. Вiн цей вокал пiдносив, як бокал. У нього був метелик на манiшцi. Якiсь красунi, всупереч вiкам, до нього йшли по мiсячнiй дорiжцi. А потiм зникла музика. Антракт. Усi мужчини говорили прозою. Жiнки мовчали. Все було не так. Ïм не хотiлось пива i морозива. Старий спiвав без гриму i гримас. Були слова палкими й несучасними. О, заспiвайте дiвчинi романс! Жiнки втомились бути не прекрасними. Бiла симфонiя Було нам тодi не до смiху. Нiч пiдняла завiсу бiла симфонiя снiгу пливла над щоглами лiсу. А лiс, як дрейфуюча шхуна, скрипiв, у льоди закутий... I хлопець, зворушливо юний, сказав iз дорослим смутком: Ти пiсня моя лебедина, останнє моє кохання... В такому вiцi людина завжди кохає востаннє. Бо то уже справа гiдности життя, бач, як сон, промайнуло. Пiдлiтки для солiдности мусять мати минуле. Завiянi снiгом вiтрила звисали, як бiла гичка... Я теж йому щось говорила, i теж, певно, щось трагiчне. Було кохання фатальне, майже з драми Ростана... Я тiльки снiг пам'ятаю, отой, що давно розтанув. Бiлу симфонiю снiгу, шхуну, в льоди закуту... А нам з тобою до смiху! А нам з тобою не смутно! I добре тобi, i весело на бiлому свiтi жити. Ти тiльки, як всi воскреслi, не любиш про смерть говорити. I маєш, напевно, рацiю. Минуле вмерзає в кригу. I це вже не декорацiя... Бiла симфонiя снiгу. Стогне завiя до рання, зламавши об лiс крило... Ти моє перше кохання. Останнє уже було. *** Вечiрнє сонце, дякую за день! Вечiрнє сонце, дякую за втому. За тих лiсiв просвiтлений Едем i за волошку в житi золотому. За твiй свiтанок, i за твiй зенiт, i за моï обпеченi зенiти. За те, що завтра хоче зеленiть, за те, що вчора встигло оддзвенiти. За небо в небi, за дитячий смiх. За те, що можу, i за те, що мушу. Вечiрнє сонце, дякую за всiх, котрi нiчим не осквернили душу. За те, що завтра жде своïх натхнень. Що десь у свiтi кров ще не пролито. Вечiрнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви. *** Двори стоять у хуртовинi айстр, Яка рожева й синя хуртовина! Але чому я думаю про Вас? Я Вас давно забути вже повинна. Це так природно вiдстанi i час. Я вже забула. Не моя провина, то музика нагадує про Вас, то раптом ця осiння хуртовина. Це так природно музика i час, i Ваша скрiзь присутнiсть невловима. Двори стоять у хуртовинi айстр. Яка сумна й красива хуртовина! *** вiршi квiти. Вiршi дуби. iграшки вiршi. рани. повелителi i раби. I вiршi є каторжани. Крiзь мури в'язниць, по тернах лихолiть iдуть, iдуть по етапу столiть... ПIСЕНЬКА З ВАРIАЦIЯМИ I все на свiтi треба пережити, I кожен фiнiш це, по сутi, старт, I наперед не треба ворожити, I за минулим плакати не варт. Тож веселiмось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвiчну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нiчого, все це вилiкує смерть. Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено, Хай буде вiк прожито, як належить, На жаль, вiд нас нiчого не залежить... А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвiд, витримка i гарт. I наперед не треба ворожити, I за минулим плакати не варт. Отак як є. А може бути й гiрше, А може бути зовсiм, зовсiм зле. А поки розум од бiди не згiрк ще, Не будь рабом i смiйся як Рабле! Тож веселiмось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвiчну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нiчого, все це вилiкує смерть. Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено. дине, що вiд нас iще залежить, Принаймнi вiк прожити як належить. *** Старенька жiнко, Магдо чи Луïзо! Великий свiт, холоднi в нiм вiтри. У нас ще й досi круппiвське залiзо виорюють у полi трактори. Ну, як там вальси чи гримлять у Вiднi? Як доктор Фауст бореться зi злом? У нас навiки хлопцi нашi рiднi живуть собi у рамочцi за склом. Я не скажу нi слова тобi злого. Твiй, може, теж загинув на вiйнi. За що вiн бився, Магдо, проти кого?! Вiн не кричить Хайль Гiтлер! на стiнi? ПАСТОРАЛЬ ХX ст. Як ïх зносили з поля! Набрякли вiд кровi рядна. Троє ïх, пастушкiв. Павло, Сашко i Степан. Розбирали гранату. I нiяка в життi Арiадна вже не виведе з горя отих матерiв. А степам будуть груди пекти тi залишенi в полi гранати, те покиддя вiйни на грузьких слiдах череди. Отакi вони хлопцi, кирпатi сiльськi аргонавти, голуб'ята, анциболи, хоч не роди! Ïх рвонуло навiдлiг. I бризнуло кров'ю в багаття. I несли ïх дiди, яким не хотiлося жить. Пiд горю стояла вагiтна, як поле, мати. I кричала та мати: Хоч личко його покажiть! Личка вже не було. Кiсточками, омитими кров'ю, осмiхалася шия з худеньких дитячих ключиць. Гарнi дiти були. Козацького доброго крою. Коли зносили ïх, навiть сонце упало ниць. Вечiр був. I цвiли пiд вiкнами мальви. Попiд руки держала отих матерiв рiдня. А одна розродилась, i стала ушосте мати. А один був живий. Вiн умер наступного дня. *** Незнаю, чи побачу Вас, чи нi А може власне i не в тому справа. А головне, що десь, вдалечинi хтось такий, як невтоленна спрага. Я не покличу щастя не своє Луна луни туди не долiтає. Я думаю про Вас, Я знаю, що Ви є! Моя душа й вiд цього вже свiтає! *** Старесенька, iде по тiй дорозi Як завжди. Як недавно. Як давно. Спинилася. Болять у неï нозi. Було здоров'я де тепер воно? I знов iде. Зникає за деревами. Свiтанок стежку снiгом притрусив. Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно Горить лiхтар нiхто не погасив Моя бабуся! Старша моя мамо! Хоч тiнь, хоч слiд, хоч образ свiй залиш! Якими я скажу тобi словами, Що ти в менi повiк не одболиш!!! Земля без тебе нi стебла не вродить I молодi ума не добiжать! Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить, I насiння у вузликах лежать! Ну космос, ну комп'ютер, нуклеïни А тi казки? Те слово? Тi сади? I так по крихтi, крихтi Украïна Iде з тобою. Боже ж мiй! Куди? Ну озирнись! Побудь iще хоч трiшки! Ще й час є в тебе! Пiзно, але є ж! Зверни до мене з бiлоï дорiжки. Ось наш порiг хiба не впiзнаєш? Ти не приходиш. Кажуть, що ти вмерла. Тодi був травень. А тепер зима. Зайшла б чи що Хоч сльози менi втерла. А то пiшла й нема тебе, й нема Старесенька, iде чиясь бабуся. I навiть хтозна, як ïï iм'я. А я дивлюся у вiкно, дивлюся, Щоб думати, що, може то моя ДОЛЯ Наснився менi чудернацький базар: пiд небом у чистому полi, для рiзних людей, для щедрих i скнар, продавалися рiзнi Долi. Однi були царiвен не гiрш, а другi як бiднi Мiньйони. Хту купляв собi Долю за грiш. А хто i за мiльони. Дехто щастям своïм платив. Дехто платив сумлiнням. Дехто золотом золотим. А дехто вельми сумнiвним. Долi-ворожки, тасуючи днi, до покупцiв горнулись. Долi самi набивались менi. I тiльки одна вiдвернулась. Я глянула ïй в обличчя ясне, душею покликала очi Ти, все одно, не вiзьмеш мене, Сказала вона неохоче. А може вiзьму? Ти собi затям, сказала вона суворо, за мене треба платити життям. А я принесу тобi горе. То хто ж ти така? Як твоє iм'я? Чи варта такоï плати? Поезiя рiдна сестра моя. А правда людська наша мати. I я ïï прийняла, як закон. I диво велике сталось: минула нiч. I скiнчився сон. А Доля менi зосталась. Я вибрала Долю собi сама. I що зi мною не станеться, у мене жодних претенсiй нема до Долi моєï обраницi *** Не знав, не знав звiздар гостробородий, Що в антисвiтi є антизiрки, Що у народах є антинароди, Що у столiттях є антивiки. Це знаю я. Жалiй мене, звездарю! Це знаю я, i голову хилю. У антисвiтi зiрочкою марю, В антинародi свiй народ люблю. *** МIЖ IНШИМ Коли я буду навiть сивою, i життя моє пiде мрякою, а для тебе буду красивою, а для когось, може, й нiякою. А для когось лихою, впертою, ще для когось вiдьмою, коброю. А мiж iншим, якщо вiдверто, то була я дурною i доброю. Безборонною, несинхронною нi з теорiями, нi з практиками. i болiла в мене iронiя всiма лiктиками й галактиками. I не знало мiщанське кодло, коли я захлиналась лихом, що душа мiж люди виходила забинтована бiлим смiхом. I в життi, як на полi мiнному, я просила в цьому сторiччi хоч би той магазинний мiнiмум: Люди, будьте взаємно ввiчливi! i якби на те моя воля, написала б я скрiзь курсивами: Так багато на свiтi горя, люди, будьте взаємно красивими! КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ Моï коханi, милi вороги! Я мушу вам освiдчитись в симпатiï. Якби було вас менше навкруги, людина може вдаритись в апатiю. Менi смакує ваш ажiотаж. Я вас дiлю на види i на ранги. Ви мiй щоденний, звичний мiй тренаж, моï гантелi, турники i штанги. Спортивна форма гарне вiдчуття. Марудна справа жити без баталiй. Людина вiд спокiйного життя жирiє серцем i втрачає талiю. Спасибi й вам, що ви не м'якушi. Дрiбнота буть не годна ворогами. Якщо я маю бiцепси душi то в результатi сутичок iз вами. Отож хвала вам! Бережiть снагу. I чемно попередить вас дозвольте: якщо мене ви й зiгнете в дугу, то ця дуга, напевно, буде вольтова. *** I скаже свiт: Ти крихта у менi. Ти свiтлий бiль в тяжкому ураганi. Твоя любов на гранi маячнi i вiра у наïвностi на гранi. Що можеш ти, розгублене дитя, зробити для вселюдського прогресу? Я можу тiльки кинути життя iсторiï кривавiй пiд колеса. Хоч знаю: все це ïй не первина. Але колись нап'ється ж до переситу! Захоче випити не кровi, а вина за щастя людства, за здоров'я всесвiту! *** Пишiть листи i надсилайте вчасно, Коли ïх ждуть далекi адресати, Коли є час, коли немає часу, I коли навiть нi про що писати. Пишiть про те, що ви живi-здоровi, Не говорiть, чого ви так мовчали. Не треба слiв, навiщо бандеролi? Ау! i все, крiзь роки i печалi. *** Очима ти сказав менi: люблю. Душа складала свiй тяжкий екзамен. Мов тихий дзвiн гiрського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя iшло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слiв написано пером. Несказане лишилось несказанним. Свiтали ночi, вечорiли днi. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в менi. Несказане лишилось несказанним. *** Заворожи менi, волхве! Заворожи менi, волхве Сидить по мавпi на зорях, на мiсяцях, Респектабельнi пiлiгрими в комфортабельних Волгах ходять по шевченковських мiсцях. Вербують верби у монографiï. Вивчають бiо- i гео-графiю. Полюють в полi на три тополi А цiкаво, багато б iз них потрафили пройти шляхами його долi? Давайте чесно. Не кнопки ж ми й не педалi. Що писав би Шевченко в тридцять третьому, в тридцять сьомому роках? Певно, побувавши в Косаралi, Побував би ще й на Соловках, Загартований, за­ратований, прикиданий землею, снiгами, кременем, досi був би реа бiлi тований. Хоч посмертно, зате своєвременно. Звiсило з трибуни блазенський ковпак забрехуще слово. Було так, було так, було так, було так А може, було iнакше? Чуєш, батьку? Чую, синку!.. Пропадали ж люди нi за грiш. Передсмертно лаявся Косинка. Божеволiв у тюрмi Кулiш. Курбас лiг у ту промерзлу землю! Мовчимо. Пнемося у багет. Як мовчанням душу уяремлю, то який же в бiса я поет?! *** Усi вже звикли: генiïв немає. Поснулим душам звелено хропти. Епоха несприятлива — ламає iще в колисцi генiям хребти. Колись, давно, були якiсь гiганти. Тепер зручнiшi вимiри — пiгмей. Напiвнездари чи напiвталанти, в космiчний вiк — дрiмучий Птолемей. I живемо. Земля ще нас тримає, А вже мистецтво ждать перестає. Усi вже звикли: генiïв немає. А що, як є? Зацькований, а є?! А що, як вiн мiж нас десь ходить, генiй? Вивозить з бруду цей потворний час. Що, як за це вже зараз в наших генах нащадки нашi зневажають нас?! *** Обступи мене, лiс, як в легендi про князя Хетага, коли й кiнь був убитий, i вiн уже ледве брiв. Обступи мене, лiс! Хай зупиниться вся ця ватага, хай удариться люттю об спокiй твоïх стовбурiв. Я побуду з тобою. Я тихо з тобою побуду. Нахилися до мене i дай менi жменьку суниць. Подивлюся на сонце. Поклонюся знайомому дубу. Розпитаю як справи у сосен, i звiрiв, i птиць. Хай погоня пiдожде, усi цi жорстокi i тлустi. Я нiкуди не дiнусь. Я долю свою прийму. А коли я, беззбройна, ïм потiм вийду назустрiч, то вони позадкують, самi не знають чому. ВIДОЗВА ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ Ображати тебе не хочу я, прошу тiльки, щоб ти зрозумiв — не розстрiлюй часу робочого кулеметною чергою слiв! Поки ми собi на здоров'я тут говорим про сотнi тем, — гине час, спливаючи кров'ю не написаних нами поем. *** Я кину все. Я вiрю в кiлометри — обвiтренi, задиханi i злi. Багато ïх у матiнки Деметри, котра була Богинею землi. О, розмотай шляхи менi, Богине! Свiт за очi вiд себе забiжу. Рятуй мене, врятуй мене, бо гине моя душа, задивлена в чужу. Так нiжно, так беззахисно, так вiддано, так всупереч тверезому уму. Врятуй мене розлукою i вiддаллю, — нi спогаду з собою не вiзьму. В гiрких оазах сонячноï цедри, де грiм тримає зливу в рукавi, де тiльки версти, деревянi зебри, пасуться в запорошенiй травi, — хай буде степ, хай буде лiс i гори, хай вибухне земна твоя пралють, коли лихi на око сем0фори менi дорогу смутком переллють! *** Криши, ламай, трощи стереотипи! Вони кричать, пручаються — ламай! Хоч давня звичка з полядом Ксантипи благає, плаче, просить: Не займай! Вiдкинь ïï в м'яку дрiмоту спалень. Вона тобi нелюба. Ти болиш. Гори. Щезай в пожежах самаспалень, в гiрких руïнах власних попелищ! Обвуглюйся. З дияволом грай в тенiс. Згори на попiл в думах i лiтах. Хай вилiтає не той самий Фенiкс, а зовсiм iнший, неймовiрний птах! *** Бiле-бiле-бiле поле. Чорний гомiн. Вороння. Посiдало та й замрiялось про убитого коня. Скаче кiнь, копитом цокає, тонко вухами пряде... Ще ви, чорнi, передохнете, поки кiнь цей упаде! *** Красива осiнь вишиває клени Червоним, жовтим, срiбним, золотим. А листя просить: Виший нас зеленим! Ми ще побудем, ще не облетим. А листя просить: Дай нам тоï втiхи! Сади прекраснi, роси як вино. Ворони п'ють надкльованi горiхи. А що ïм, чорним? Чорним все одно. *** Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде вiчно. Спомином пресвiтлим. Цей бiлий свiт березова кора, по чорних днях побiлена десь звiдтам. Сьогоднi снiг iти вже поривавсь. Сьогоднi осiнь похлинулась димом. Хай буде гiрко. Спогадом про Вас. Хай буде свiтло, спогадом предивним. Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами. Хай буде легко. Це був тiльки сон, що ледь торкнувся пам'ятi вустами. *** Осiннiй день березами почавсь. Рiзьбить печаль своï дереворити. Я думаю про тебе весь мiй час. Але про це не треба говорити. Ти прийдеш знов. Ми будемо на Ви. Чи ж неповторне можна повторити? В моïх очах свiй сум перепливи. Але про це не треба говорити. Хай буде так, як я собi велю. Свiй будень серця будемо творити. Я Вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити. *** ... I не дивуй, що я прийду зненацька. Менi ще ж побороти переляк. На штурм Бастилiй просто. На Сенатську. А от до тебе я не знаю як. Вже одпручалась гордiстю i смутком, одборонилась даллю, як щитом. Як довго йшла до тебе, як нехутко, i скiльки ще i сумнiвiв, i втом! Прийми мою понiвечену душу, збагни й пробач мiй безнемiрний острах. Дай хоч на мить забути слово мушу, це перше слово з букваря дорослих. Менi без тебе сумно серед людства. Вже людству не до себе й не до нас. А дика груша свiтиться як люстра. I чутно гомiн тополиних трас... *** Мiй перший вiрш написаний в окопi, на тiй сипкiй од вибухiв стiнi, коли згубило зорi в гороскопi моє дитинство, вбите на вiйнi. Лилась пожежi вулканiчна лава. Горiла хата. Нiч здавалась днем. I захлиналась наша переправа через Днiпро — водою i вогнем. Гула земля. Сусiдський плакав хлопчик. Хрестилась баба, i кiнчався хлiб. Двигтiв отой вузесенький окопчик, де двi сiм'ï тулились кiлька дiб. О перший бiль тих не дитячих вражень, який вiн слiд на серцi залиша! Як невимовне вiршами не скажеш, чи не нiмою зробиться душа?! Це вже було нi зайчиком, нi вовком - кривавий свiт, обвуглена зоря! - а я писала мало не осколком великi букви, щойно з букваря, - той перший вiршик, притулившись скраю, щоб присвiтила поночi вiйна. Який вiн був, я вже не пам'ятаю. Снаряд упав — осипалась стiна. *** Велосипед ночує на балконi, наставив роги на туманне скло. Смiються всi ретроспективнi конi, уздрiвши ту пародiю — сiдло. Смiється кожна квiтка конюшини, регоче пилом Сагайдачний шлях. Смiються гори, доли i вершини, i всi пiдкови, згубленi в полях. Смiється хмiль, повитий на балконi. Смiється мiсяць, вiн iще поет. А що iз того, що смiються конi? Нема тих коней. велосипед. *** Тут обелiскiв цiла рота. Стрижi над кручею стрижуть. Високi цвинтарнi ворота високу тишу стережуть. Звання, i прiзвища, i дати. Печалi бронзове лиття. Лежать наморенi солдати, а не проживши й пiвжиття! Хтось, може, винен перед ними. Хтось, може, щось колись забув. Хтось, може, зорями сумними у снах юнацьких не побув. Хтось, може, має яку звiстку, якi несказанi слова... Тут на одному обелiску є навiть пошта польова. *** Життя iде i все без коректур. I час летить, не стишує галопу. Давно нема маркiзи Помпадур, i ми живем уже пiсля потопу. Не знаю я, що буде пiсля нас, в якi природа убереться шати. диний, хто не втомлюється, — час. А ми живi, нам треба поспiшати. Зробити щось, лишити по собi, а ми, нiчого, — пройдемо, як тiнi, щоб тiльки неба очi голубi цю землю завжди бачили в цвiтiннi. Щоб цi лiси не вимерли, як тур, щоб цi слова не вичахли, як руди. Життя iде i все без коректур, i як напишеш, так уже i буде. Але не бiйся прикрого рядка. Прозрiнь не бiйся, бо вони як лiки. Не бiйся правди, хоч яка гiрка, не бiйся смуткiв, хоч вони як рiки. Людинi бiйся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то уже навiки. *** Чекаю дня, коли собi скажу: оця строфа, нарештi, досконала. О, як тодi, мабуть, я затужу! I як захочу, щоб вона сконала. I як злякаюсь: а куди ж тепер?! Уже вершина, де ж моï дороги? ...Вiн був старий. Старий вiн був. Помер. Йому лизали руки епiлоги. Йому приснився жилавий гранiт. Смертельна туга плакала органно. Вiн богом був. I вiн створив свiй свiт. I одвернувся: все було погано. Блукали руки десь на манiвцях, тьмянiли фрески, i пручались брили. Були тi руки в саднах i в рубцях - усе життя з камiнням говорили. Вже й небо є. А стелi все нема. Пiшли дощi. Хитались риштування. Внизу ревла i тюкала юрма. Вагою пензля мстилися вагання. А вiн боявся впасти на юрму. Смiялись в спину скiфи i етруски. I вiн зiрвавсь. Не боляче йому, бо вiн розбився на камiннi друзки. I ось лежить. Нема кому стулить його в одне на плитах базилiки... Прокинувся. Нiчого не болить. Все вiднялось. I це уже навiки. Нажився вiн. I недругiв нажив. Було йому без року дев'яносто. Життя стужив, i друзiв пережив, i умирав зажурено i просто. Важкi повiки... стежечка сльози... i жаль безмiрний однiєï втрати: В мистецтвi я пiзнав лише ази. Лише ази! Як шкода умирати... Земля пером. Чудний був чоловiк. Душа понад межею витривалостi. Щоб так шукати, i за цiлий вiк - лише ази! — нi грана досконалостi. Ти, незглибима совiсте майстрiв, тобi не страшно навiгацiй Лети! Тяжкий був час. Тепер кого не стрiв, усi митцi, художники й поети. Всi генiï. На вiчнi терези кладуть шедеври у своïй щедротi. Той, хто пiзнав в мистецтвi лиш ази, був Мiкеланджело Буонарротi. ПРОВОДИ Хрести дубовi туляться в берiзках. Квiтує поле в пахощах медове. Прославши скатертi при обелiсках, своïх солдатiв поминають вдови. Вже оддзвонили дзвони великоднi. Вже на гробках молебнi одслужили. Такi сумнi й задуманi сьогоднi, ой, 7а ужили вдови, затужили! Що мiй лежить за Вiслою, далеко. Якби землi хоч рiдноï на труни. А тi ж обличчя — як скрипкова дека, що вже на скрипцiпорванi всi струни. А мiй пропав десь безвiсти, не знаю. Чи хоч над ним горбочок нагорнули? Як я ж тепер чужих тут поминаю, щоб i мого десь люди пом'янули! А я ж нiчого в бога не просила, менi ж тодi було хоч в ополонку, що я ж дитя пiд серцем ще носила, а вже менi прислали похоронку. Великий день... Великдень Перемоги.. Все ж наче вчора. А лiта минають... На проводи, в степу бiля дороги, своïх солдатiв вдови поминають. ВIЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ Iдалiя Полетика, прославилася бабонька, цькувала собi генiя, знiчев'я, просто так. Тепер в музеях Пушкiна зi стiн очима клiпає, за вiяло ховається, коли екскурсовод нi-нi та й скаже: — Ось вона, та сама свiтська дамочка, котра цькувала генiя. Нiкчемна, а й вона отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися, i є в його загибелi також ïï вина. Куди ж тепер ïй дiтися? Безсмертя рiч безвихiдна. Всi погляди спиняються на нiй, на нiй, на нiй! А що, мадам Полетико? Позицiя невигiдна. Тепер сиди у рамочцi, прилюдно червонiй. Вiн щедрий, незлопам'ятний, вiн вивiв тебе з ницостi. Без нього, без убитого, ну ким би ти була? А так усi розплутують по вузлику, по ниточцi, вже рокiв сто розплутують усе, що ти плела. В Дантеса були крильця — срiблястi еполетики. Вiн пурхав, ти звивалася — як жевжик i змiя. Воно, звичайно, бувши дружиною Полетики, годилось би залишити достойнiше iм'я. Iдалiя, вродливиця, i очi з поволокою, дитя розпусти графськоï, рождене без вiнця. Як ви цькували генiя! Безжалiсно, толокою. Чого ж тепер ти вiялом прикрила пiвлиця? Iдалiя, сучасниця, ну, як тобi сичалося? Звiдкiль взялося вiяло, бо наче ж не було. Чи ти ото прикрилася, щоб совiсть не пручалася, щоб люди не побачили роздвоєне жало? А треба ж було думати, царi, Дантеси, Дубельти, Iдалiя Полетика, i всi на одну масть! То небезпечно — генiя цькувати. Вiн у безсмертi страшно вам воздасть. *** Тi журавлi, i ïх прощальнi сурми... Тих вiдлiтань сюïта голуба... Натягне дощ своï осiннi струни, торкне тi струни пальчиком верба. Сумна арфiстко,- рученьки вербовi! - по самi плечi вкутана в туман. Зiграй менi мелодiю любовi, ту, без котроï холодно словам. Зiграй менi осiннiй плач калини. Зiграй усе, що я тебе прошу. Я не скрипковий ключ, а журавлиний тобi над полем в небi напишу. *** Ти знов прийшла, моя печальна музо. Не бiйся, я не покладаю рук. Пливе над свiтом осiнь, як медуза, i мокре листя падає на брук. А ти прийшла в легесеньких сандаликах, твiй плащик ледь прип'ятий на плечi. О, як ти йшла в таку негоду, здалеку, така одна-однiсiнька вночi! Ти де була, у Всесвiтi чи в Спартi? Яким вiкам свiтилася ввi млi? I по якiй несповiдимiй картi знаходиш ти поетiв на землi? Ти ïм диктуєш долю, а не вiршi. Твоє чоло шляхетне i ясне. Поети ж є i кращi, й щасливiшi. Спасибi, що ти вибрала мене. ПЕЙЗАЖ IЗ ПАМ'ЯТI Ледь-ледь торкаю слово аквареллю - прив'ялий ранок, тиша, парапет. З кленового туманного тунелю виходить Рильський, майже силует. Рiзьба по небу — дерево черлене. Я теж з туману обрисом з'явлюсь. Вiн сумно-сумно дивиться на мене,- хто я така, чого я так дивлюсь. А я дивлюся... Я хвилююсь трохи... I розминулись. Тiльки силует. Оце i все. Зустрiлись двi епохи. Дурне дiвчатко i старий поет. Кружляє листя, i не чутно крокiв. Пейзаж, котрому рокiв, рокiв, рокiв. *** Коли поетiв буде, як машин, вони вже не ходитимуть ногами. Тодi старi критерiï вершин покриються навiки вже снiгами. I буде форма, буде навiть змiст, шасi, таксi, готелi i мотелi... Благословен останнiй альпiнiст, що буде вгору дертися по скелi! *** Недобрий жарт зiграла з нами доля. Стояли днi у черзi нi за чим. А це прийшло — як спалах, як сваволя, без дозволу, без права, без причин! Ця непритомнiсть розуму i серця, цiєï казки несходимий лiс... I нi причин, нi просвiтку, нi сенсу. Летить душа над прiрвою навскiс. *** Не треба думати мiзерно... Безсмертя є ще де-не-де... Хтось перевiяний, як зерно, У ­рунт поезiï впаде. Митцю не треба нагород, Його судьба нагородила, Коли в людини є народ, Тодi вона уже людина. *** Осiннiй день, осiннiй день, осiннiй! О синiй день, о синiй день, о синiй! Осанна осенi, о сум! Осанна. Невже це осiнь, осiнь, о! та сама. Останнi айстри горiлиць зайшлися болем. Ген килим, витканий iз птиць, летить над полем. Багдадський злодiй лiто вкрав, багдадський злодiй. I плаче коник серед трав нема мелодiй... *** Страшний калейдоскоп: в цю мить десь хтось загинув. В цю мить. В цю саму мить. У кожну iз хвилин. Розбився корабель. Горять Галапагоси. I сходить над Днiпром гiрка зоря-полин. Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада. Хтось цiлиться. Хтось впав. Хтось просить: Не стрiляй! Не знає вже казок Шехерезада. Над Рейном не спiває Лореляй. Летить комета. Бавиться дитя. Цвiтуть обличчя, острахом не стертi. Благословенна кожна мить життя на цих всесвiтнiх косовицях смертi! Чорна магiя ночi Це не чудо, це чад, менi страшно такого кохання. Чорна магiя ночi, скажи менi голосом рiк ця тривога, ця нiжнiсть, незатьмарений рай без вигнання, заворожене щастя, чи буває таке навiк? Що з осяянь своïх ми щодня непомiтно втрачаєм? Як сахається розум! Втомилась душа вiд шулiк. Заклинаю тебе, будь навiки менi незвичайним. Чорна магiя ночi, скажи менi голосом рiк. ***
Я вранцI голос горлицI люблю. Я вранцi голос горлицi люблю. Скрипучi гальма першого трамваю я забуваю, зовсiм забуваю. Я вранцi голос горлицi люблю. Чи, може, це ввижається менi той несказанний камертон природи, де зорi яснi i де тихi води? Я вранцi голос горлицi люблю! Я скучила за дивним зойком слова. Мого народу гiлочка тернова. Гарячий лоб до шибки притулю. Я вранцi голос горлицi люблю... Незнятий кадр незiграноï ролi Iвановi Миколайчуку Його в обличчя знали вже мiльйони. Екран приносить славу свiтову. Чекали зйомки, зали, павiльйони, — чекало все! Iван косив траву. О, як натхненно вмiє вiн не грати! Як мимоволi творить вiн красу! Бурян глушив жоржини бiля хати, i в генах щось взялося за косу. Чорнiли вiкна долями чужими. Iван косив аж ген десь по корчi. Хрести, лелеки, мальви i жоржини були його єдинi глядачi. I не було на вербах телефону. Русалки виглядали iз рiчок. Щоденнi старти кiномарафону несли на грудях фiнiшi стрiчок. Десь блискавки як блiци репортера, Проекцiя на хмару грозову. На плечi стрибне слава, як пантера, — вiн не помiтив, бо косив траву. Iваночку! Чекає кiноплiвка. Лишай косу в сусiда на тину. Iди у кадр, екран твоя домiвка, два вимiри, i третiй в глибину. Тебе чекають рiзнi дивовижi. Кореспонденти прагнуть iнтервю. Москва. Гран-Прi. Овацiï в Парижi!.. Iван косив у Халепï траву. Повернення Шевченка Заслання, самота, солдатчина. Нiчого. Нiчого — Оренбург. Нiчого — Косарал. Не скаржився. Мовчав. Не плакав нi вiд чого. Нiчого, якось жив i якось не вмирав. Вернувся в Петербург, i ось у Петербурзi — пiсля таких рокiв такоï самоти! — Овацiю таку йому зробили друзi! — коли вiн увiйшов. I вiн не змiг iти. Вiн прихилився раптом до колони. Сльоза чомусь набiгла до повiк. Бо, r> Оте... iз каторги в салони... не зразу усмiхнеться чоловiк. *** Тi, що народжуються раз у столiття, Умерти можуть кожен день. Кулi примхливi, як дiвчата, Вибирають найкращих. Пiдлiсть послiдовна, як геометрiя, Вибирає найчеснiших. В'язницi гостиннi, як могили, Вибирають вiльних. Кривавi жоржини ростуть над шляхом у вiчнiсть. Трiпочуть пiд вiтром короткi обривки життя. I тiльки подвля людського духу Доточить ïх до безсмертя. КОЛЬОРОВI МИШI Давно, iще в шiстсот якомусь роцi, ну, цебто бiльш як три вiки тому, коли носили шпаги ще при боцi i розважали стратами юрму, коли вiдьом палили при народi, коли наук не знали ще ладом, кажу, давно, r>ажу, у Вишгородi пiдсудна Анна стала пред судом. Було тiй Аннi, може, десять рочкiв, Ïï привiв розлючений сусiд. Багряне листя, кiлька тих листочкiв, останнє листя iз кленових вiт було на стiл покладене, як доказ, i шарудiло тихо на сукнi. Осiннє сонце, яблуко-недоквас, стояло в голих кленах у вiкнi. I той сусiд сказав тодi у тишi: Панове суддi! Я ïï привiв. Вона робила... кольоровi мишi з оцих ось жовтих i сухих листкiв. Ото складе листочок до листочка, два рази хукне так i побiжать. У мене дiти, в мене син i дочки, у них цяцьки так жужмом i лежать. Вони були нормальнi i здоровi, а ця чаклунка збила ïх з пуття. Вночi ïм сняться мишi кольоровi. Од тих мишей немає нам життя! Тодi суддя в судейськiй чорнiй мантiï сказав: Життя це справа без гарантiï. Чаклунок ми караєм по закону. Перехрестiться, пане, на iкону. С>ажiть суду: вона iз димаря вночi лiтала чи згасила зiрку? Чи вам тi мишi згризли сухаря, а чи прогризли у пiдлозi нiрку? Сусiд сказав, що мишi тi якраз такоï шкоди не чинили зроду, що в господарствi наче все гаразд, а йдеться швлше про моральну шкоду. Суддя спитав: Вони на вас гарчать? Та, каже, нi. Але вони яскравi. Два рази хукнув писар на печать. Слiла тихо дiвчинка на лавi. Був сiрий день. I сiрий був сусiд. I сiрий стiл. I сiрi були дверi. I раптом нявкнув кольоровий кiт. Залив чорнилом вирок на паперi. *** На конвертики хат лiто клеïть вiконця, як марки. Непогашенi марки бiда ще не ставила штамп. Пролiтають над ними вiки, лихолiття i хмарки. Я там теж пролiтаю, я теж пролiтаю там. Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти. На самiсiнький полюс, де ходе жук, як пiнгвiн. Пiд склепiнням печалi така хороша акустика. Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвiн. Ходить мати в городi. I лащиться плюшевий песик. I нiхто ще не вбитий, не вбитий нiхто на вiйнi. Дикi гуси летять. Пролiтає Iвасик-Телесик. Всi мости ще кленовi. Всi конi iще воронi. *** В днi, прожитi печально i просто, все було як незайманий снiг. Темнооким чудесним гостем я чекала тебе з дорiг. Забарився, прийшов нескоро. Марнувала я днi в жалю. I в недобру для серця пору я сказала комусь: — Люблю. Хтось пiдносив мене до неба, я вдихала його голубе I не мрiяла вже про тебе, щоби цим не образить тебе. А буває спинюсь на мiсцi, простягаю руки без слiв, нiби жду чудесноï вiстi з невiдомих нiкому краïв для серця така покута забувати скорiше зло, анiж те, що мусило бути i чого в життi не було. УКРАÏНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО Над шляхом, при долинi, бiля старого граба, де бiла-бiла хатка стоïть на самотi, живе там дiд та баба, i курочка в них ряба, вона, мабуть, несе ïм яєчка золотi. Там повен двiр любистку, цвiтуть такi жоржини, i вишнi чорноокi стоять до холодiв. Хитаються патлашки уздовж всiï стежини, i стомлений лелека спускається на хлiв. Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки. А потiм довго-довго на призьбi ще сидять. Я знаю, дiд та баба — це коли є онуки, а в них сусiдськi дiти шовковицю ïдять. Дорога i дорога лежить за гарбузами. I хтось до когось ïде тим шляхом золотим. Остання в свiтi казка сидить пiд образами. Навшпиньки виглядають жоржини через тин Ван-Гог Добрий ранок, моя одинокосте! Холод холоду. Тиша тиш. Циклопiчною одинокiстю Небо дивиться на Париж. Моя муко, ти ходиш по гранi! Вчора був я король королiв. А сьогоднi попiл згорання Осiдає на жар кольорiв. Мертвi барви. О руки-митарi! На мольбертах розпятий свiт. Я надгробя на цьому цвинтарi. Кипариси горять в небозвiд. Небо глухо набрязкло грозою. Вигинаються пензлiв хорти. Чорним струсом палеозою переламано горам хребти. Струменiє моє склепiння. Я пастух. Я дерева пасу. В кишенях дня, Залатаних терпiнням, Я кулаки до смертi донесу. Самовитий несамовитий Не Сезан не Гоген не Мане Але що ж я можу зробити, Як в менi багато мене?! Вiн божевiльний, кажуть. Божевiльний! Що ж, може бути. Вiн це значить я. Боже вiльний Боже, я вiльний! На добранiч, Свободо моя! *** Я пiшла як на дно. Надi мною свинцевi води. Тихi привиди верб обмивають стежку з колiн. Захлинулась i впала, як розгойданий сполох свободи, як з нiмоï дзвiницi обрiзаний ворогом дзвiн. Я вгрузаю в пiсок. Може, десь там, в часах потомних, Хтось, колись, пригадає i тихо мене позве. Дивнi риби, i хмари, i тiнi бикiв бетонних все пливе надi мною усе надi мною пливе Менi сниться мiй храм. Менi сняться золоченi банi. У високому небi обгорiлоï вiри хрести. Менi холодно тут. Та, принаймнi, — нiякоï тванi. Глибина, вона що ж? потойбiчна сестра висоти. Забуваю свiй голос. I вчуся тихо конати. Крижанiє рiка. Вже немає нi хвилi, нi хмар Так зате хоч одне: перетлiлi моï канати в не моï Великоднi не сiпає жоден дзвонар. Мiс Iстина Красива жiнка Iстина вiдносна. Найперша мiс на конкурсi оман. Порадниця духовним альбiносам, коли вчиняють вiршi чи роман. У неï сукня з правди перешита, i мозок є, завбiльшки, як горiх. I вельми зручно з нею согрiшити вона ж сама i вiдпускає грiх. Вселенська шльондра, вмiє дiвувати. Пiд лiхтарем тупцюючи старим, ще й святiстю потрафить здивувати. Воiстину, велике дiло грим! З часiв прапрадiда Гомера аж до сьогоднiшнього дня немає кращого гримера, нiж добросовiсна брехня. Пiдновлює затаскану весталку, що продавалась бiля рiзних ватр. Давно пора подати у вiдставку. Не тi часи. Не той театр. Не треба класти руку на плече. Цей рух доречний, може, тiльки в танцi. Довiра звiр полоханий, втече. Вiн любить тиху паморозь дистанцiй. Вiн любить час. Хвилини. Днi. Роки. Вiн дивний звiр, вiн любить навiть муку. Вiн любить навiть вiдстань i розлуку, Але не любить на плечi руки. У цих садах, в сонатах соловïв, вiн чує тихi кроки браконьєра. Вiн пастки жде вiд погляду, вiд слiв, i цей спектакль йому вже не премєра. Душi людськоï туго i тайго! Це гарний звiр, без нього зле живеться. Але не треба кликати його. Вiн прийде сам i вже не вiдсахнеться. *** Всi ми яблунi, облитi купоросом. Всi ми здатнi родити лише дрiбнi гiркущi яблучка. I коли наш господар чiпляє на нас румянi бутафорськi плоди iлюзiю урожаю корiння наше болить у нашiй землi. Я вийшла iз цього саду. Надi мною нема господаря. Менi дорога лиш земля, з якоï я росту. Я стою одиноко, але в промерзлих суцвiттях передчуваю своï першi справжнi яблука *** Ображений Торквемада Я iнквiзитор. Ну, i що iз того? Чи то такi вже злочини страшнi? Я не хвалюся. Вiку золотого, звичайно ж, не було i при менi. Ну, катував. Ну, навертав до лона. Палив багаття вищi голови. Я ïх убив, ну, може, пiвмiльйона. Ану згадайте скiльки вбили ви? *** Великi поети не вмiють писати вiршiв. Клював ïх орел в печiнку i сумнiв сни випасав. Графомановi краще. Графоман вирiшив написати i написав. Про що завгодно. Коли завгодно. Скiльки завгодно. I завжди всує. Головне, що не антинародно. Народ засилосує. А генiальнi поети такi бездарнi! Виходять з ночей аж чорнi, як шахтарi з забою. А тi клаптенята паперу то смертельнi плацдарми самотньоï битви з державами, з часом, з самим собою. Тунгуський бог Я ж тебе вистругав, боже, З такого смаглявого дерева! Я ж вороною пiрïнкою вуса тобi малював! Я ж тобi, боже, повiсив буси до самого черева! Жiнку свою найсолодшу на нiч тобi дарував! Я ж тобi, боже, щоранку бив у священний бубон! Я ж не стругав собi бога бiльше нi з яких дров! Я ж тобi в нiздрi сережку! Щоб ти не свiтив менi пупом, Я ж золотi пацьорки звiдси ось вiдпоров! Я ж тобi зуб акули! Я ж тобi роги марала! Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мiй чум! Землi моï вiднято Дiти моï повмирали Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув? Зорi моï кедровi кровю моєю нагусли. Вiтер моєï свободи плюнув менi в лице. Ти думав, як ми нещаснi, ти думав, як ми тунгуси, То ми вже до всього звикли, то видержим вже i це?! Я ж був ладен валятись в тебе тут пiд ногами, А ти вiддав мою землю на глум моïх ворогiв! Може, клячать даремно люди перед богами? Може, iнодi треба бити своïх богiв? Може, iнодi варто кидати ïх у полумя? Де ж моï землi i дiти i найсолодша жона? Я ж тобi губи мазав кровю найкращого оленя! А ти менi так вiддячив?! Так на ж тобi, на тобi, на!!!
ЗбIрка поезIй ЛIни Костенко