Вирлооке сонце



Категории Лiна Костенко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал * * * Вирлооке сонце сiдає на чорну скелю. З неба, гiр i свободи собi збудувала дiм я. Небосхил для людини — якраз вiдповiдна, стеля. Пiднiмеш думку — i не розiб'єш ïй тiм'я. Майстрували нам стелю до млостi, до одуру, iз найкращих iдей, з настановами згiдно, знявши мiрку з пресованих бовдурiв i пружинно-спiральних негiдникiв. Спiральним зручно. Високим не дуже. Високим зроду таке не личило, щоб те, за що ладен вiддати душу, думку твою пiдгинало й калiчило. Високi думки в'юнитись не вмiє. Впиралась чолом у погашенi гасла, крiзь товщу стелi росла в надiю i, як свiча, без повiтря гасла. Болiла правдою. Плакала вiршами. Чистими ранами революцiï зяяла. Училась мовчати. На бантинi вiшалась. Або йшла милуватись пiвнiчним сяйвом. Морозами бита, муштрована покиддю, виходила сива з тих академiй. На довгих столах вимирала покотом вiд рiзних редакторських епiдемiй. А люди питають: — Де генiальнi повiстi? Де думка епохи, весела й печальна? — Поïхала у закритому поïздi. Похована на цвинтарi мовчання. Слухайте, ви, що iдеï розплямкали, чиïми руками ту стелю роблено,— воскресла думка, встає над уламками, живою водою правди покроплена! Золото мистецтва з переляком сплавити, добути з брехнi — ненадiйна алхiмiя. Єдина стеля мистецтва — правда. Пiднiмеш поезiю — i не розiб'єш ïй тiм'я.
Вирлооке сонце